Українська інфографіка. Міфологія та народні вірування.

Автор: Адмін. Категорія: Uncategorized

Ті, що мають чари.

Українська міфологія багата й колоритна, повна переказів та легенд, які віддавна формували уявлення про всесвіт та космічну гармонію

Українська міфологія

тут

Для перегляду інфографіки у високій деталізації потрібно клацнути правою кніпкою миші по зображенню і вибрати верхній пункт меню "Відкрити посилання в новій вкладці"

Одним з центральних образів міфології була душа. Не зважаючи на те, що вона «була дана Богом», з нею пов’язувались різноманітні забобони та прикмети. За одними віруваннями душа перебувала в голові, в ямці під шиєю, за іншими в крові, в грудях, в животі, в печінці чи під правою пахвою. Коли людина помирала душа вилітала з її тіла. Якщо вона була праведною, то потрапляє у рай, якщо ні – в пекло. Також душа могла залишитись на землі й спокутувати гріхи, здійснені за життя. За це вона могла набути іншого вигляду і стати звіром. Приміром, побутували вірування, що коли чоловік курив люльку в неділю до служби Божої, то його душа перейде в кінську голову, за нечистоту душа перейде до свині чи кобили. Якщо в першу то добре, бо швидко спокутує – свиню заріжуть за чотири роки і душа звільниться, а якщо в шкапу, то доведеться довго терпіти. Були й істоти, у яких було не одна душа, а дві. Їх називали опирями (упирями) дворушниками. Одна душа була їхня, друга - нечиста. Коли така людина помирала власна душа її покидала, а нечиста залишається. Тому мрець ще 7 років по смерті ходив по землі.

Давня українська міфологія була продовженням язичницьких вірувань, саме тому особливу увагу приділяли силам природи, стихіям та явищам. За усе це відповідали окремі духи, як то Палій (Паликопа) - божество блискавки, Громовик – повелитель грому, тощо. З приходом християнства їхні «функції» перебрали святі (до прикладу, Святий Ілля, який вбиває нечистих демонів блискавицями). Однак духовний дуалізм християнства та язичництва залишився і вірування українців надалі яскраво характеризувались прислів’ям «Бога шануй і чорта не дразни». Саме тому культ якогось божества міг мирно співіснувати зі святкуванням дня християнського святого, чи ба більше, бути невід’ємним елементом цього. Так було, до прикладу, на Гуцульщині, де Палія, аби він не робив капостей і не підпалював копиці сіна, шанували 9 серпня. Ще більше гуцули шанували Громовика. У своїй праці «Нарис з української міфології» Володимир Гнатюк вказує, що бога грому згадували аж 12 разів на рік, зокрема на Маковія, Бориса і Гліба та Гавриїла, а особливо на Святвечір. Був у гуцулів для таких справ і свій посередник між силами природи та людським світом. Його звали хмарником і гуцули вірили, що цієї науки можна навчитись, хоча зазвичай ними народжувались. Хмарник мусів жити в злагоді з Громовиком, дотримуватись строгого посту на кожне громове святкування (без хліба і води). Крім того в ці дні йому заборонялось говорити. Він не мав права промовити ані слова до ані до людини, ані до якої-небудь іншої істоти аж поки на небі не з’явиться перша зоря. Тоді чарівник мав вийти перед оселею, дев’ять разів привітати громовика і віддати йому першу ложку кожної страви. Крім Громовика хмарник спілкувався також з Бурівником, який здіймав грози та буревії. Останнього найчастіше уявляли у вигляді пана на коні. Вважалося, що його 12 помічників навмисне заморожують озера, потім січуть лід, складають у міхи, а згодом у вигляді граду розсипають над полями та селами.

Були й інші істоти, які відповідали за ліси, поля, водоймища, болота чи навіть пасіки. Але усіх їх вважали різновидами чортів. Їхнє виникнення та виняткову функцію пояснювала легенда про головного чорта – Диявола, Люцифера або як його ще називали Щезника, Дідька, Сатани. Згідно з нею чорт був ще до створення світу і спочатку Бог взяв його до себе на небо. Але чортові було нудно і тоді Бог порадив йому змочити палець у воді і стріпнути позад себе чим він і мав створити собі товариша. Але чорт вмочив цілу руку і так нею трусив, що набралось стільки чортів, що з них повстало 12 хорів. Потім вони збунтувались проти Бога і він скинув їх на землю. Вони летіли до землі повні 40 днів, коли ж Бог сказав «Амінь», де котрий з них був, там і залишився: у воді – водяник, у лісі – лісовик, у болоті – болотяник, на полі – польовик. Часто з такими істотами можна було вкласти угоду за виняткові послуги: з лісовиком – за вдале полювання, з водяником – за багатий улов, зі скарбником – за збереження цінностей, але завжди за платою за це була душа. Чорта уявляли по-різному: то з собачою мордою, зігнутим хвостом, кігтями на руках і ногах, в капелюсі з широкими крисами, то в постаті невисокого чоловіка з курячими ногами і баранячими рогами, то на вигляд схожим на свиню з рудою шерстю. Як це часто буває у традиційному суспільстві, усе незрозуміле та чуже вважалося поганим та «нечистим». Саме тому чорта іноді зображали в циліндрі або в німецькому одязі. Іноді на чортові була і єврейська одіж, це пов’язано з тим, що саме іудеї були тим народом, який засудив Ісуса Христа на смерть. Однак своєї пояснювальної функції чорт не втратив і в більш сучасному світі. В новітні часи вважалося, що новими технологіями управляють саме нечисті. Одна легенда, поширена на Галичині, розповідає як чорт скаржився чоловікові, що, мовляв, колись в нечисті були золоті часи, а тепер їм доводиться штовхати на коліях вагони і сидіти на телеграфних стовпах. Бо як один пан захоче щось переказати другому, то чорти між собою мусять перегукуватись аби донести звістку.

Божества та духи в українській міфології часто мали антропоморфний та зооморфний образ водночас. І чорт був не єдиним винятком. Хованець, Вихованок, Годованець чи Щасливець, більш відомий нам як Домовик теж мав два образи. Зазвичай його уявляли маленьким чоловічком з люлькою, який живе під пічкою, але побутував й інший образ Домовика як тварини – кота, пса, голуба. В такому випадку його потрібно було знайти і довідатись якої він масті. Такої ж масті потрібно було завадити худобу. Оскільки більшість міфічних істот таки були антропоморфними, в народі були поширені вірування про їхні особисті характери, смаки та уподобання. Домовик, до прикладу, не любив солі. Якщо його нагодувати солоною їжею, то він зчинить дома розгардіяш, якщо це трапиться вдруге, то він навіть може зірвати дах та втекти від своїх господарів. Водяник навпаки полюбляв сіль. Якщо рибалки хотіли отримати багатий улов, вони жбурляли йому шматок солі. Водяний господар її облизував, а чоловіки могли спокійно розпускати сіті. Упирі та мавки боялися часнику. Останні на Зелені свята влаштовували ігрища. Там, де вони танцювали трава більше не росла. Полюбляв танці й Чугайстер. Він часто запрошував до свого танку гуцулів і не соромився заходити на ватру до чабанів.

Tags: ,


Fatal error: Call to undefined function wp_related_posts() in /home/plasti/plastilin.rv.ua/www/wp-content/themes/yoo_balance_wp/layouts/single.php on line 31